Запорізький край наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. Заселення краю

Експозиція залу починається з подій останньої чверті XVIII століття. Це був час, коли землі нашого краю в документах часто називали «пустопорожніми», бо жило тут дуже мало людей. В Приазовських степах кочували ногайці, а по берегах річок Дніпра, Конки, Жеребця, Терси, Московки засновували свої зимівники козаки. З Криму регулярно здійснювалися жорстокі набіги на територію сучасної України, яка входила до складу Російської імперії. Росія в той час прагнула отримати вихід до Чорного моря, щоб забезпечити собі найбільш зручні зв’язки з країнами Середземномор’я та західної Європи. Ці задачі і вирішувалися під час війн з Туреччиною, які велися в 1768 – 1774, 1787 – 1791 роках. В результаті Крим, Причорномор’я та Приазов’я були приєднані до Росії. Почався процес колонізації цих земель. Тому саме з цієї теми починається експозиція, де представлена зброя того часу, портрети визначних діячів. У воєнних діях в складі російської армії приймали участь і козаки. Про їхню мужність і військове вміння свідчить унікальний документ 1791 року «Аттестат черноморского казака Лалима». Поряд – медаль «Кагул» 1770 року, монета російсько-молдавська, яка карбувалася з трофейних турецьких гармат.


Заселення нашого краю тісно пов’язане з будівництвом Нової Дніпровської укріпленої лінії, яке почалося закладенням 15 (28) серпня 1770 року Олександрівської фортеці, яка дала початок нашому місту. На копії карти XVIII століття позначені сім фортець – Олександрівська, Микитинська, Григорівська, Кирилівська, Олексіївська, Захарівська і Петровська. Перша – біля Дніпра, остання – на узбережжі Азовського моря. Залишки цих фортець і зараз існують на території Запорізької області. Фотографія однієї з них – Микитинської – представлена в експозиції. Поряд з фортецями створювалися поселення відставних солдатів.


Ще під час боротьби за Крим, за розпорядженням Катерини ІІ, О. Суворов здійснив вивід звідти греків-християн, частина з них оселилася на нашій території. Про проживання греків поруч з кримськими татарами свідчать їхні побутові речі.


В експозиції надаються матеріали, які присвячені Вітчизняній війні 1812 року – зброя 1813 р., медалі учасника війни та за взяття Парижа в 1814 році, хрест, яким нагороджували священників. Поміщиком Бердянського повіту був герой війни 1812 року В.В. Орлов, який отримав тут маєток у спадок від діда – батька матері – генерала від кавалерії Ф.П. Денисова. В 1799 році за указом Павла І Денисов отримав землю на узбережжі Азовського моря. А потім, за царським дозволом, передав графський титул та володіння онуку, який отримав подвійне прізвище – Орлов-Денисов. У пам'ять про перемогу у війні 1812 року новий власник збудував у с. Обіточному церкву, яка збереглася і зараз вважається пам’яткою.


В результаті колонізації краю тут створювалося не тільки багатонаціональне, але й багатоконфесіональне населення. Ще в кінці XVIII ст. з с. Знам’янка Єлисаветградського повіту на р. Білозерку переселилися старообрядці, які заснували села Велику та Малу Знам’янки, Водяне. В експозиції поряд з культовими речами подається унікальна рукописна книга «Словник», в якій наведені не тільки тексти, але й ноти для співу.


Яскравими барвами привертають увагу вбрання духоборів – сектантів православного толку, яких переселили з Росії на малозаселені землі на р. Молочній. В указі було сказано, що іх оселили тут «дабы не допустить распространения ереси в центральных губерниях». Духобори зайнялися тут вівчарством, тому багато речей виготовлено з домотканої вовни. Перебування їх на нашій території має цікаву історію – це і гостювання царя Олександра І, який їхав до Криму, і звільнення їх на перший час від податей, військової служби. А потім духоборів позбавили усіх привілеїв. У поселеннях, де спочатку господарство велося на комуністичних засадах, тобто усе було спільним, почалося розшарування, і як наслідок виникло непорозуміння. Духоборам запропонували зректися своєї віри і перейти в православ’я, або переселитися на Кавказ. Частина покинула цю територію і зберегла віру. А дехто залишився. Про це свідчать списки наведені в експозиції.


Бажаючи створити на Півдні господарства європейського рівня, Катерина ІІ запропонувала усім бажаючим жителям Європи переселятися сюди на пільгових умовах. Першими погодилися на це меноніти – сектанти-протестанти фрізи і фламандці, предки яких через релігійні переслідування на батьківщині у Голландії ще в XVI ст. переселилися в Прусію. В 1789 році, відчуваючи нестачу землі і маючи обіцянку російського уряду оселити їх у пониззі Дніпра в районі Бериславля, вони прибули по Дніпру до о. Хортиці. Їм запропонували тут зупинитися, мотивуючи це тим, що обіцяні раніше місця, знаходяться у зоні військових дій. Вони вимушені були залишитися, і тут заснували велику кількість поселень. На початку XIX ст.. прибували все нові групи менонітів і їх почали розселяти на р. Молочній. Так було створено Хортицький та Молочанський менонітські округи. Меноніти отримували по 65 десятин землі на сім’ю, мали свободу віросповідання, звільнялися від військової служби та військового постою, отримували кошти на переселення та на обладнання житла та ін. Багато цікавого про менонітів дізнаються відвідувачі під час екскурсій. А в експозиції їх чекають дитяча колиска, горизонтальна прядка, годинник, який виготовлений в колонії Хортиця, церковні менонітські книги, чавунна вафельниця для випікання традиційної менонітської страви.


Серед іноземних колоністів були і німці з Вюртембергу, Баварії, Прирейнських земель. За віросповіданням вони були лютеранами, католиками. В архівах збереглися їхні паспорти, копії яких надані в експозиції. Тут і традиційні німецькі музичні інструменти – цитри, керамічні пивні кухлі, столові прибори.